Сказ

Сторінка 1 з 41234

Сказ або водобоязнь (Rаbіеs, hidrophobia, Lyssa) – гостре зоонозне вірусне захворювання теплокровних тварин та людини, що спричиняється вірусом і передається людині через укус або ослинення рани хворою на сказ твариною. Характеризується специфічним ураженням центральної нервової системи з розвитком судомного й галюцинаторного синдромів, паралічами і смертю.

Вперше описав сказ у людини Цельс (І ст. н.е.) і дав йому назву "гідрофобія" (водобоязнь). У 1804 р. Цинке в дослідах на собаках доказав, що інфекція передається через слину хворої тварини (змащував ранку на шкірі здорової собаки слиною хворої на сказ тварини).

Найбільш вагомими у вивченні цього захворювання були безсмертні відкриття Луї Пастера, який у 1881 р. встановив, що збудник сказу локалізується в центральній нервовій системі. Він уперше застосував зараження введенням слини хворих на сказ тварин кролям під тверду мозкову оболонку. Шляхом багаторазових пасажів вірусу та введенням суспензій у мозок кроликів одержав фіксований вірус (virus fixe) зi стійким інкубаційним періодом 7 днів. Цей вірус втратив вірулентність, але зберіг імуногенні властивості. На основі фіксованого вірусу було виготовлено вакцину проти сказу. Всі експерименти спочатку проводились на собаках, а влітку 1885 р. одержану вакцину проти сказу вимушено було апробовано на дитині (Йосип Мейстер), покусаною хворю на сказ собакою. Життя дитини було збережено. Це було початком науково обгрунтованого методу запобігання сказу.

6 червня 1885 р. Л.Пастер у Парижі відкрив першу станцію для щеплень проти сказу людей, покусаних хворими тваринами.

У 1886 р. І.І.Мечніков відразу відрядив до Л.Пастера свого молодого співробітника М.Ф.Гамалію для вивчення методики запобіжних щеплень проти сказу. Повернувшись з Парижа через 6 місяців, М.Ф.Гамалія організував другу в світі і першу в Росії пастерівську станцію в Одесі.

У 1892 р. румунський учений V.Babes, а в 1893 р. італійський учений А.Negri знайшли своєрідні включення в нейронах головного мозку тварин, що загинули від сказу, які були названі на їх честь "тільця Бабеша – Негрі".

У 1903 р. P.Remlinger довів вірусну етіологію сказу, а в 1908 р. С.Fermi одержав карболову вакцину, яка стала широко використовуватись у всьому світі для профілактики сказу. Ця й ряд інших вакцин були модифікацією мозкової вакцини Пастера.

Сказ зустрічається в більшості країн світу, за виключенням країн, які розташовані на островах (Ірландія, Великобританія, Австралія, Нова Зеландія, Японія тощо), завдяки проведенню суворих карантинних заходів щодо завезення в ці країни тварин.

Останніми роками в Україні збільшилась кількість хворих на сказ диких тварин, особливо лисиць, і випадки нападу їх на людей та свійських тварин, що викликає тривогу. За даними МОЗ України, щорічно за антирабічною допомогою звертається близько 100 тис чоловік. Бувають поодинокі випадки захворювання і загибелі людей.

Етіологія. Збудник сказу Neuroryces rabiei належить до родини Rhabdoviridae. Вірус нейротропний, особливо активно його аплікація відбувається в нейронах головного мозку, клітинах волокон Пуркін'є, слинних залозах.

Вірус – облігатний паразит, який може жити й реплікуватись тільки в живій тканині, використовуючи при цьому ферментні системи організму хазяїна. Отже, культивувати вірус на штучних середовищах неможливо. Останнім часом його культивують на хоріоналантоїсі курячого ембріону, диплоїдній культурі клітин людини, клітинах нирок ембріонів свиней, овець, хом'яків. Вірус інактивується за нагрівання до 50°С через 30 хв, за 100°С – негайно. За температури 70°С вірус зберігає життєздатність і вірулентність упродовж декількох років. На нього згубно діють сонячні промені, спирт, сулема, формалін.

Крім вірусу сказу патогенними для людини є ще 6 лісаподібних вірусів, які виділених у Нігерії, Судані, Німеччині, Данії, Росії.

Епідеміологія. Існує два типа вогнищ сказу: дикий та міський. Джерелом збудника інфекції у вогнищах дикого сказу є дикі тварини: лисиці, вовки, скунси, песці, миші-полівки, летючі миші-вампіри. Сказ можуть передавати через укус й інші види летючих мишей, у тому числі комахоїдні. У вогнищах міського сказу головним джерелом інфекції є собаки, кішки, корови, коні, свині. Вважають, що у дрібних гризунів (щури, миші-полівки, летючі миші) можливий абортивний або безсимптомний перебіг захворювання з подальшим тривалим носійством вірусу.

Не кожний укус твариною людини викликає її захворювання. Це залежить від локалізації укусу та дози вірусу, але кожний захворілий помирає.

Вірус у великій кількості міститься в слині заражених тварин, з'являючись у ній за 7-10 днів до розвитку клінічних проявів хвороби.

Основний шлях зараження – рановий. Для виникнення захворювання має значення місце укусу та характер ран. Особливо небезпечні укуси в око, голову, обличчя та кисті, тобто місця, розташовані поблизу головного та спинного мозку. Зараження може настати не тільки через укус, але й унаслідок ослинення свіжих, малопомітних подряпин та саден на шкірі або слизових оболонках. Найбільш небезпечні вовчі укуси: 45% людей, покусаних скаженими вовками, захворюють на сказ. Але найчастіше люди заражаються від скажених собак та лисиць: 20-40% покусаних ними людей захворюють. Одяг уберігає від ослинення, тому укуси, нанесені через нього, менш небезпечні.

Акція у Києві! Зареєструйся у таксі Убер зараз та отримай 80 грн знижки на 2 перші поїздки!
Ціни на таксі у Києві хороші, водії адекватні. Хіба не супер? Реєструйся зараз, витратиш потім:
ВЗЯТИ ЗНИЖКУ ТУТ
uber

Промо-код: 6nbdd5gque
 

Поділися даною статтею:


Сторінка 1 з 41234

Оставить комментарий

Ваш email не будет опубликован. Обязательные поля отмечены *

Вы можете использовать это HTMLтеги и атрибуты: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>