Перкусія легень: порівняльна та топографічна

Сторінка 1 з 41234

Метод перкусії розробив і вперше застосував для дослідження хворих віденський лікар Ауенбруггер в 1791 р. Цей метод спопуляризував і доповнив видатний французький клініцист Корвізар, який у 1808 р. переклав працю Ауенбруггера французькою мовою.
Розрізняють перкусію безпосередню і опосередковану. Безпосередня перкусія, принцип якої полягає в постукуванні кінчиком вказівного або середнього пальця прямо по поверхні тіла, сьогодні застосовується рідко. Натомість спосіб безпосередньої перкусії, розроблений В. П. Образцовим, використовують доволі часто і тепер.

У разі застосування цього методу вказівний палець правої руки закладають за край середнього пальця тої самої руки. Далі вказівний палець зіскакує з краю тильної поверхні середнього пальця і наносить удар по поверхні тіла. Під час проведення опосередкованої перкусії постукують пальцем по пальцю, щільно прикладеному до шкіри певної ділянки тіла. Нині в клінічній практиці зі всіх способів опосередкованої перкусії найбільш прийнятним є постукування пальцем по пальцю. Внаслідок перкусійних ударів молоточком чи пальцем по плесиметру виникає власний звук плесиметра, що деякою мірою може змінювати якість основного перкуторного звуку. Натомість під час удару пальцем по пальцю майже не виникає власного звуку, який би впливав на основний перкуторний звук. Перкусія пальцем по пальцю має також і таку перевагу, що вона, крім звукового, дає ще і дотикове сприйняття.
Під час вистукування пальцем по пальцю слід дотримуватися певних умов і правил. Найчастіше перкусійні удари наносяться III пальцем правої руки, який повинен бути зігнутим і не стикатися з іншими пальцями, по нігтьовій або другій фаланзі III пальця лівої руки. Удари виконують пальцем-молоточком і наносять перпендикулярно до поверхні пальця-плесиметра. Перкусійні удари виконують рухом лише кисті, тобто рухом променево-зап’ясткового суглоба. Під час перкусійних ударів ліктьовий суглоб повинен бути нерухомим. Очевидно, такий удар слід добре відпрацювати шляхом наполегливого тренування. Удари, нанесені на палець-плесиметр, повинні бути короткими, пружними і не надто сильними, хоча силу удару можна дозувати залежно від мети перкусії. Після нанесення удару палець-молоточок необхідно негайно відштовхнути від пальця-плесиметра. Під час такого удару зона коливань тканин буде обмеженою і досить глибокою, а одержаний звук не заглушуватиметься самим пальцем-плесиметром. Сила ударів повинна бути однаковою. Перкусійні удари не повинні спричиняти біль ні хворому, ні пальцю-плесиметру. Ніготь пальця-молоточка необхідно коротко обстригти, щоб під час перкусії не поранити пальця, який служить плесиметром. Під час перкусії положення лікаря і пацієнта повинні бути зручними. У приміщенні, в якому проводять перкусію, мусить панувати цілковита тиша. За відсутності цих умов лікар не зможе як слід сприйняти та оцінити перкуторні звуки.
Джерелом звуку є приведений у стан коливання предмет, що спричиняє в своєму оточенні утворення відповідних хвиль. Ці хвилі доходять до вуха, в якому виникає відчуття звуку. Наприклад, удар м’якушем пальця по поверхні грудної клітки зумовлює виникнення її коливань, які передаються на органи, що в ній лежать, і спричиняють власні коливання цих органів. Коливання органів передаються на грудну клітку, від неї на оточуюче повітря і нарешті доходять до органа слуху обстежуючого.
Виникнення коливань під час вистукування і характер перкуторного звуку залежать від сили удару, величини поверхні, що вистукується, властивостей тканин перкутованих органів (еластичність, напруження, повітряність). Коливання тканин, спричинені сильним перкуторним ударом, поширюються по поверхні досліджуваної ділянки в різні боки на відстань 4—6 см, а вглиб — на відстань до 7 см. Така перкусія називається гучною, або глибокою. Під час слабкого удару коливання тканин поширюється в різні боки на відстань 2—3 см, натомість у глибину — на відстань 4—5 см. Цей спосіб називають тихою, або поверхневою, перкусією. Слабким ударом вважається такий, який під час перкусії стегна, тканини якого, як відомо, не містять повітря, майже не спричиняє виникнення звуку.
Гучну перкусію використовують для виявлення безповітряних осередків (запальні інфільтрати, пухлини), глибоко розташованих у легенях. За допомогою тихої перкусії в легенях вдається виявити осередки ущільнення, що локалізуються близько біля стінки грудної клітки, під плеврою. Гучна перкусія служить також для визначення якості перкуторного звуку в легенях під час вистукування симетричних ділянок грудної клітки (порівняльна перкусія) та меж відносної серцевої тупості, тобто периферичної ділянки серця, вкритої легенями.
Тиху перкусію застосовують для визначення меж легенів, печінки, селезінки і абсолютної серцевої тупості (топографічна перкусія). Для визначення меж абсолютної тупості серця чи печінки іноді використовують метод порогової (найтихішої) перкусії, під час проведення якої сила удару зменшується до межі чутності звуку. Отже, під час застосування цієї перкусії над ділянкою абсолютної тупості фактично звуку не виникає, а над органами, що містять повітря, з’являється слабкий звук.
Властивості перкуторного звуку. Перкуторні звуки оцінюють за такими фізичними властивостями, як сила (гучність), тривалість, висота і відтінок (тембр). Сила (гучність) перкуторного звуку залежить від амплітуди коливань. Чим вища амплітуда коливань, тим гучнішим буде звук, у разі низької амплітуди коливань звук стає тихішим. Сила перкуторного звуку, очевидно, залежить від інтенсивності вистукування та здатності тканин до утворення коливань. Здатність до утворення коливань, що зумовлюють виникнення звуку, в свою чергу залежить від повітряності органа. Таким чином, за умов однакової сили перкусійного удару орган, що містить повітря (легені, шлунок, кишки), дає гучний звук, а безповітряний орган (серце, печінка, м’яз) — тихий. Сила перкуторного звуку змінюється залежно від величини простору, що бере участь у коливанні. Так, наприклад, великі порожнини легенів дають перкуторний звук більш гучний, ніж малі порожнини. Гучний звук називається також ясним, а тихий – тупим. Крім того, відрізняють ще притуплений, або вкорочений, звук – проміжний між ясним і тупим звуком. Притуплений (вкорочений) звук має ознаки як тихого (тупого), так і гучного (ясного) звуків. У нормі такий звук визначається над ділянками серця і печінки, вкритими легенями (зони відносної тупості), а також над ділянками легенів, у яких вміст повітря зменшений.
Термін тривання звуку, тобто коливань, може бути довгим або коротким. Під час вистукування повітряних органів (легені, шлунок, кишки) виникає довгий перкуторний звук, безповітряних (м’язи, серце, печінка, селезінка) – короткий. За наявності осередку ущільнення і зменшення повітряності легеневої тканини, що відзначається у разі утворення в легенях запального інфільтрату, перкуторний звук стає коротким.

Акція у Києві! Зареєструйся у таксі Убер зараз та отримай 80 грн знижки на 2 перші поїздки!
Ціни на таксі у Києві хороші, водії адекватні. Хіба не супер? Реєструйся зараз, витратиш потім:
ВЗЯТИ ЗНИЖКУ ТУТ
uber

Промо-код: 6nbdd5gque
 

Поділися даною статтею:


Сторінка 1 з 41234

Оставить комментарий

Ваш email не будет опубликован. Обязательные поля отмечены *

Вы можете использовать это HTMLтеги и атрибуты: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>